Ядерне паливо та вугілля, мазут і газ… Є між цими матеріалами одна спільна риса, яка характеризує їх не з найкращого боку. Перебуваючи на службі людей, які використовують їх для отримання тепла та енергії, вони несуть негативний вплив на навколишнє середовище. Річ у тому, що при спалюванні чи переробленні вони з них виділяються шкідливі гази та важкі метали.
Є тут ще один бік. Необхідність виробництва електроенергії за допомогою альтернативних ресурсів процесами, що спостерігалися наприкінці 20-го – на початку 21-го століть. Вчені замислюються над тим, що запаси корисних копалин, які є для виробництва електроенергії, мають свою кількісну межу. Більше на kherson.name.
Пошук заміни традиційним носіям енергії
Після спостережень, необхідних розрахунків люди стали шукати альтернативу, яку являють собою установки, здатні генерувати електричну енергію. – Створювати нові робочі місця.
Безумовно, такі заходи можливі, якщо ми перебуваємо у відповідних зонах. Саме такою зоною є херсонський регіон, розташований у степовій зоні.
Ще на початку 1900-х років у районах, прилеглих до Херсона, відбулося зростання кількості млинів, які називають вітряками, які давали енергію. У 1920-х роках там можна було зустріти спеціальні прилади Беркут, які служили для підняття нагору води та освітлення тваринницьких ферм.
На зміну таким простим електростанціям прийшли набагато потужніші. відносно неподалік Херсона з’явилася ДніпроГЕС, а потім Каховська. Вітряки “пішли на пенсію”…
Дві електростанції з різною долею
Але настали 1990-і роки, в які люди задумалися про те, що викладено вище в даному матеріалі. У 1997 році неподалік від відомого в усьому світі заповідника “Асканія-Нова” з’явилася вітрова електростанція. Вона була споруджена на замовлення Інституту тваринництва степових районів. За кілька місяців своєї роботи Асканійська ВЕС виробила сто тис кВт-год електроенергії. Поява вітрової електростанції позначила початок відродження забутої традиції Тавриди – одержання енергії за допомогою вітру.
На жаль, ця ВЕС працювала недовго. З її закриттям припинив існування амбітний проєкт запровадження вітроенергетики в аграрну сферу регіону.
Минуло майже десять років, коли до Чаплинського району приїхали співробітники Інституту електродинаміки НАН України. Вони мали особливе завдання – втілення програми розвитку вітроенергетики України. Фахівцям сподобалися солончаки у районі села Григорівка, де швидкість вітру сягає 15,5 м/сек.
Практично відразу на 20 гектарах земель виникло будівництво Сиваської ВЕС, що охопило 20 гектарів площі. У район гігантської забудови проклали дорогу з твердим покриттям. Для будівництва державної ВЕС було залучено приватний капітал.
Спочатку Сиваську електростанцію спіткала доля асканійської попередниці. До 2009 року будівництво було заморожено, доки не було оголошено конкурс її добудови. Його переможцем стала компанія «Сивашенергопром», яка знайшла інвесторів для завершення будівництва та стала керівною компанією об’єкта.
У 2011 році “Сивашенергопром” підписав угоду оренди земельних ділянок площею 12 га, розташованих під концесійною ВЕС, та 1300 га, призначених для зведення нових потужностей, які використовують вітер та сонце та здатні виробляти енергію.
На кінець 2015 року на майданчику, який займала Сиваська ВЕС, було змонтовано, приєднати та введено в експлуатації шістнадцять електровітряків з продуктивною потужністю понад сто кВт кожен. Слід зазначити, що ці агрегати було вироблено українським підприємством “Південмаш” за ліцензією американської компанії “Kenetec Windpower”. До них додалися дві ВЕУ потужністю 600 кВт кожна того ж виробництва, але вже за ліцензією бельгійської компанії TurboWinds. Покрокова модернізація дозволила електростанції біля озера Сиваш вийти на потужність 2,92 МВт.
Із запуском цієї вітряної електростанції у вчених та інженерів з’явився багатий досвід у галузі виробництва електроенергії з мінімальними збитками для навколишнього середовища.
